Гіпнотерапія: клінічно доказовий метод корекції психічних станів

Навчальні цілі

• Визначити гіпноз відповідно до сучасного наукового консенсусу та відрізнити його від сценічних і популярних міфів.
• Простежити, як наукові погляди на природу гіпнозу еволюціонували — від «тваринного магнетизму» до досліджень із застосуванням нейровізуалізації.
• Пояснити, що сучасна нейронаука знає про мозкові механізми гіпнотичного стану та про індивідуальну гіпнабельність.
• Оцінити доказову базу гіпнотерапії при тривожності, болю, синдромі подразненого кишечника, підготовці до медичних процедур та інших станах на основі сучасних метааналізів.
• Описати, як проходить сеанс гіпнотерапії та які техніки використовують практики.
• Відрізнити добре обґрунтовані застосування гіпнотерапії від ризикованих практик, зокрема пов'язаних із «відновленням» спогадів.
• Сформулювати критерії вибору кваліфікованого гіпнотерапевта та розуміти протипоказання методу.

Вступ

Скажіть слово «гіпноз» — і більшість людей одразу уявить собі сценічного виконавця, який змушує глядача кудкудакати, наче курка, або зловісну постать, що керує чужою волею одним клацанням пальців. Ця культурна спадщина настільки потужна, що навіть сьогодні вона затьмарює зовсім іншу, значно менш драматичну, але набагато краще задокументовану реальність: гіпноз — це вимірюване, відтворюване психофізіологічне явище, яке серйозно вивчають у лабораторіях Стенфорда, Гарварда та десятків інших університетів, а гіпнотерапію дедалі частіше включають у доказові клінічні протоколи поряд із когнітивно-поведінковою терапією.

Водночас було б помилкою кидатися в протилежну крайність і розглядати гіпнотерапію як універсальний, майже магічний інструмент. Наука про гіпноз довго була — і певною мірою залишається — ареною гострих дискусій. Дослідники сперечалися про те, чи є гіпноз окремим станом свідомості, чи просто формою підвищеної навіюваності та соціальної готовності відповідати очікуванням. Ця стаття намагається представити збалансовану, актуальну картину: що сучасна наука достеменно знає про гіпноз, де докази сильні, де вони ще попередні, а де популярні уявлення відверто розходяться з фактами.

Від «тваринного магнетизму» до доказової медицини: коротка історія гіпнозу

Наукове вивчення гіпнозу почалося з помилки. У 1770-х роках німецький лікар Франц Антон Месмер стверджував, що лікує пацієнтів за допомогою невидимого «магнетичного флюїду», який цілитель нібито міг перерозподіляти в тілі руками. Ефекти були реальними — люди впадали у трансоподібні стани й відчували полегшення симптомів, — але коли французька королівська комісія (до складу якої, серед інших, входив Бенджамін Франклін) дослідила цей метод у 1784 році, вона дійшла висновку, що жодного «магнетизму» не існує, а всі ефекти пояснюються уявою та навіюванням. Це був, по суті, один із перших контрольованих експериментів в історії медицини, і він одразу вказав на ключове питання, яке відтоді супроводжує гіпноз: де закінчується справжній фізіологічний процес і починається сила очікування?

У 1840-х роках шотландський хірург Джеймс Брейд відмовився від містичної термінології Месмера і ввів термін «гіпнотизм» (від грецького hypnos — сон), хоча згодом визнав, що ця назва оманлива, оскільки стан, який він спостерігав, насправді сном не був. Наприкінці ХІХ століття невролог Жан-Мартен Шарко вивчав гіпноз у паризькій лікарні Сальпетрієр, пов'язуючи його переважно з істерією, тоді як його сучасники Іполит Бернгейм та Амбруаз-Огюст Льєбо стверджували, що гіпнабельність — це нормальна психологічна риса, а не ознака патології. Молодий Зигмунд Фройд деякий час використовував гіпноз у клінічній практиці, перш ніж зрештою відмовитися від нього на користь методу вільних асоціацій.

Справжній клінічний ренесанс гіпнотерапії пов'язаний з американським психіатром Мілтоном Еріксоном, який у середині ХХ століття розробив м'який, недирективний стиль навіювання, індивідуально підібраний для кожного пацієнта — підхід, який і донині лежить в основі більшості шкіл клінічної гіпнотерапії. Паралельно психолог Ернест Гілгард сформулював у 1970-х роках теорію неодисоціації, припустивши, що гіпноз розщеплює потік свідомості на паралельні «канали» (його відомі експерименти зі «прихованим спостерігачем»), тоді як Теодор Барбер і Ніколас Спанос обстоювали протилежну соціокогнітивну позицію: гіпнотичні феномени пояснюються звичайними психологічними процесами — уявою, мотивацією, очікуванням і готовністю грати соціальну роль, — а не особливим станом свідомості.

Ця дискусія «стан проти не-стану» формувала науку про гіпноз протягом десятиліть. Переломний момент настав у ХХІ столітті, коли методи функціональної нейровізуалізації дозволили безпосередньо спостерігати за мозком під час гіпнозу — виявивши цілком реальні, вимірювані зміни мозкової активності, які важко пояснити лише соціальним рольовим програванням. У 2014–2015 роках робоча група під керівництвом Гері Елкінса, Арріда Барабаша, Джеймса Каунсіла та Девіда Шпігеля переглянула офіційне визначення гіпнозу, видане Товариством психологічного гіпнозу Американської психологічної асоціації (APA Division 30), закріпивши сучасне розуміння цього терміна в галузі.

Що таке гіпноз згідно з сучасною наукою

Згідно з переглянутим визначенням APA Division 30, гіпноз — це «стан свідомості, що передбачає сфокусовану увагу та знижене периферичне усвідомлення, який характеризується підвищеною здатністю реагувати на навіювання». Це визначення навмисно обережне: воно описує гіпноз через спостережувані характеристики (увагу, навіюваність), а не через метафізичні твердження про «транс» чи «підсвідомість».

Дискусія «стан проти не-стану»: сучасний синтез

Класична суперечка між прихильниками окремого «зміненого стану» та прихильниками суто соціокогнітивного пояснення сьогодні здебільшого поступилася місцем більш інтегративному погляду. Психолог Ірвінг Кірш свого часу описав гіпноз як «недвозначне плацебо» (non-deceptive placebo) — відкрите застосування навіювання, ефективність якого пов'язана з очікуваннями пацієнта не менше, ніж із самою технікою. Це залишається важливою частиною картини: очікування, мотивація та терапевтичні стосунки справді значною мірою формують результат. Водночас дослідження з нейровізуалізації за останнє десятиліття показують, що під час глибокого гіпнозу в мозку відбуваються цілком конкретні й вимірювані зміни, які неможливо звести лише до «гри на публіку». Сучасний консенсус визнає обидва компоненти: гіпноз — це не містичний «третій стан свідомості», але й не просто ввічлива згода грати роль; це реальний, вимірюваний патерн мозкової активності, який запускається й підтримується соціально-психологічними факторами — навіюванням, очікуванням і довірою до терапевта.

Що показує нейровізуалізація

Дослідження команди Девіда Шпігеля у Стенфордському університеті, опубліковане у 2016–2017 роках у журналі Cerebral Cortex, просканувало мозок 57 учасників під час гіпнозу і виявило три стійкі зміни у людей з високою гіпнабельністю:

• Зниження активності в дорсальній передній поясній корі — частині мережі значущості мозку (salience network), яка відповідає за виявлення загроз і моніторинг потенційних проблем. Це узгоджується із суб'єктивним відчуттям глибокого занурення без надмірного занепокоєння.
• Посилення функціональної зв'язності між дорсолатеральною префронтальною корою та острівцевою часткою (інсулою) — ділянками, залученими до обробки тілесних відчуттів. Це може пояснювати посилений контроль над фізіологічними реакціями, включно з болем.
• Ослаблення зв'язності між дорсолатеральною префронтальною корою та мережею пасивного режиму роботи мозку (default mode network), пов'язаною із саморефлексією. Дослідники інтерпретують це як тимчасове «роз'єднання» між дією та звичним самоусвідомленням, що дозволяє людині виконувати навіювані дії без постійного внутрішнього коментаря «а чи справді я це роблю».

«Під час гіпнозу ви настільки поглинені, що не переймаєтеся нічим іншим», — так Шпігель описав це явище. Більш раннє дослідження тієї самої групи (Хефт та колеги, 2012) показало, що ступінь гіпнабельності людини корелює зі стійкими патернами зв'язності між передньою поясною корою та дорсолатеральною префронтальною корою — це свідчить про те, що гіпнабельність, схоже, має впізнавану нейробіологічну основу, а не є просто рисою особистості чи готовністю «підігравати».

Гіпнабельність: чому одні люди реагують охочіше за інших

Гіпнабельність — це стійка, індивідуально мінлива риса, яка залишається відносно постійною протягом життя. Більшість людей демонструють помірну гіпнабельність, приблизно одна людина з десяти має високу гіпнабельність, і приблизно така сама частка демонструє низьку чутливість до навіювання. Психологиня Дірдре Барретт виявила у своїх дослідженнях два окремі підтипи серед людей з високою гіпнабельністю: «фантазери» (fantasizers) — люди з яскравою уявою та довічною схильністю до поглинених мрій наяву, — та «дисоціатори» (dissociaters) — люди, які часто мають в анамнезі психологічну травму і навчилися «вимикати» тяжкі переживання через дисоціацію. Це важливе спостереження: висока гіпнабельність сама по собі не є ані талантом, ані вадою, і терапевту варто враховувати, з яким типом пацієнта він працює, особливо коли йдеться про історію травми.

Гіпнотерапія на практиці: що насправді показують дослідження

Один із найґрунтовніших нещодавніх оглядів — метааналітичний огляд Розендаль та колег (2024), який охопив 49 метааналізів і 261 рандомізоване контрольоване дослідження, опубліковані після 2000 року, у сферах болю, медичних процедур, пологів, синдрому подразненого кишечника (СПК), онкології, відмови від куріння, ожиріння та психічних розладів. Розміри ефекту (d Коена) коливалися від −0,04 до 2,72; 63,6% зафіксованих ефектів були статистично значущими, 28,8% — великими, а ще 25,4% — середніми за розміром. Найсильніші та найстійкіші ефекти виявлено для педіатричних процедур із голками та підготовки до медичних втручань загалом.

Біль. Систематичні огляди та метааналізи 2024–2025 років (зокрема опубліковані в PAIN Reports та огляд у Journal of Clinical Medicine) підтверджують ефекти від середніх до великих для гострого процедурного болю та хронічних больових станів, включно з м'язово-скелетним і нейропатичним болем. Тут гіпноз виступає доповненням, а не заміною знеболення, і саме в цій ролі його найкраще досліджено.

Синдром подразненого кишечника. Гіпнотерапія, спрямована на роботу з кишечником (gut-directed hypnotherapy), — одне з найбільш надійно підтверджених доказами застосувань методу. Метааналізи 2024–2025 років показують стійке зменшення симптомів і покращення якості життя пацієнтів. Британський Національний інститут охорони здоров'я та досконалості медичної допомоги (NICE) відносить гіпнотерапію поряд із когнітивно-поведінковою терапією до психологічних підходів для пацієнтів із СПК, які не відповіли на терапію першої лінії, — хоча самі автори огляду зазначають, що якість базових досліджень часто скромна, і закликають до кращих за дизайном випробувань.

Тривожність. Метааналіз Валентайн, Міллінг та колег (2019, International Journal of Clinical and Experimental Hypnosis) виявив помірний-до-великого ефект гіпнозу у зменшенні тривожності, особливо коли гіпноз поєднується з іншими втручаннями, такими як КПТ, а не використовується окремо.

Депресія. Дані щодо поєднання гіпнозу з КПТ (так званого «гіпно-КПТ») свідчать, що в деяких дослідженнях комбінований підхід працює не гірше за саму КПТ, а в окремих випадках забезпечує швидше полегшення симптомів. Це перспективна, але поки менш зріла доказова база порівняно з болем чи СПК.

Інші застосування. Помірні докази існують щодо тривожності перед хірургічними та стоматологічними процедурами, приливів у період менопаузи (метод схвалено Північноамериканським товариством з питань менопаузи, хоча саме товариство застерігає, що сприятливі докази поки обмежені) та підготовки до пологів. Докази щодо відмови від куріння та лікування ожиріння суперечливі й поки не дають підстав впевнено рекомендувати гіпноз як самостійний метод для цих цілей.

Варто підкреслити: жодна авторитетна організація не описує гіпнотерапію як панацею. Національний центр комплементарного та інтегративного здоров'я США (NCCIH) характеризує більшість доказів як «перспективні, але не остаточні» і наголошує на потребі якісніших досліджень практично для кожного із перелічених застосувань.

Як проходить сеанс гіпнотерапії

Типовий сеанс клінічної гіпнотерапії складається з кількох послідовних етапів. Він починається з попередньої бесіди, під час якої терапевт з'ясовує цілі, очікування пацієнта та можливі протипоказання. Далі йде індукція — структурований процес, який допомагає людині перейти у стан зосередженої уваги та розслаблення: це може включати фіксацію погляду, рахунок, прогресивну м'язову релаксацію або керовану уяву. Після індукції терапевт поглиблює стан і переходить до основної, терапевтичної частини сеансу — власне навіювань, спрямованих на конкретну мету: зміну сприйняття болю, переопрацювання емоційної реакції на тригер, формування нової звички чи посилення мотивації до змін. Сеанс завершується поступовим «поверненням» із трансу та коротким обговоренням.

Сеанс зазвичай триває 45–90 хвилин, а курс лікування — від кількох сеансів до 10–12, залежно від проблеми; наприклад, більшість протоколів гіпнотерапії, спрямованої на роботу з кишечником, при СПК тривають приблизно сім сеансів. Сучасна практика активно поєднує гіпноз з іншими доказовими підходами — насамперед з когнітивно-поведінковою терапією — і навчає пацієнтів технік самогіпнозу для самостійного використання між сеансами. Дедалі частіше сеанси проводяться й дистанційно, що, за наявними даними, суттєво не знижує ефективність для більшості показань.

Обмеження, міфи та критичний погляд

Збалансований, сучасний погляд на гіпнотерапію обов'язково включає її обмеження — і тут наука розходиться з популярними уявленнями в обидва боки: дещо з того, у що вірять люди, перебільшено, а дещо з того, що здається «очевидним», насправді ризиковане.

Міф про втрату контролю. Найпоширеніший страх полягає в тому, що загіпнотизована людина повністю втрачає волю і виконає будь-яку команду. Дослідники, які вивчають сценічний гіпноз, показують, що драматичні номери на кшталт «кудкудакання, наче курка», пояснюються не втратою контролю, а поєднанням ретельного відбору вельми навіюваних учасників, соціального тиску сцени, очікувань публіки та артистизму самого виконавця. У клінічній практиці людина залишається при свідомості, пам'ятає сеанс і не виконає навіювання, яке суперечить її цінностям чи безпеці.

Міф про «особливих» людей. Гіпнабельність — це континуум, а не поділ на тих, кого «можна загіпнотизувати», і тих, кого не можна: переважна більшість людей здатна досягти певного рівня гіпнотичного стану, і глибина трансу впливає радше на інтенсивність ефекту, ніж на те, чи здатна людина взагалі отримати користь від терапії.

Ризик хибних спогадів — і це не міф. Тут сучасна наука, навпаки, значно обережніша за масову культуру. Використання гіпнозу для «відновлення» витіснених або забутих спогадів — так звана регресія — залишається вкрай суперечливою практикою. Дослідження показують, що стан підвищеної навіюваності може сприяти формуванню хибних спогадів, які людина згодом переживає як цілком справжні. Американська медична асоціація та Американська психологічна асоціація прямо попереджають: без незалежного підтвердження неможливо відрізнити спогад, отриманий під гіпнозом, від хибного. Так звана «регресія в минулі життя» вважається науковою спільнотою псевдонаукою. Кваліфікований гіпнотерапевт не використовує гіпноз для «розкопування» дитячих травматичних подій як самоцілі й надзвичайно обережно поводиться з будь-якими спогадами, що зринають під час сеансу.

Наукова критика і скептицизм. Деякі дослідники — зокрема Стівен Джей Лінн, Ірвінг Кірш і Скотт Ліліенфельд — продовжують стверджувати, що значну частину «гіпнотичного» ефекту можна відтворити без формальної індукції, лише за допомогою навіювання та очікування, і що статус гіпнозу як окремого стану залишається предметом наукової дискусії. Це не заперечує клінічної користі методу, але є важливим нагадуванням: гіпнотерапія діє не через якусь містичну силу, а через цілком зрозумілі психологічні та нейрофізіологічні механізми, і клінічна ефективність не потребує остаточної відповіді на питання, чи є гіпноз окремим станом свідомості.

Протипоказання. Гіпнотерапія загалом вважається безпечним методом з мінімальним профілем побічних ефектів, але має свої межі: її не застосовують під час активного психозу чи тяжких розладів особистості поза спеціалізованою допомогою, а у випадках дисоціативних розладів (де гіпнабельність, як правило, найвища серед усіх клінічних груп) робота потребує терапевта, спеціально навченого травма-орієнтованим підходам.

Як обрати гіпнотерапевта і коли варто до нього звертатися

Гіпнотерапія може бути доречною при тривожних і депресивних розладах, хронічному стресі та вигоранні, специфічних фобіях і панічних атаках, психосоматичних скаргах, підготовці до медичних процедур і пологів, а також як допоміжний метод при ПТСР — за умови, що робота проводиться з фахівцем, навченим травма-орієнтованим протоколам.

Ключовий практичний критерій — базова підготовка: доказову гіпнотерапію надають фахівці з медичною або психологічною освітою, які пройшли спеціалізоване, сертифіковане навчання клінічному гіпнозу, а не короткі комерційні курси без клінічної основи. Варто насторожитися, якщо фахівець обіцяє гарантований результат уже після одного сеансу, подає «розкопування» травматичних спогадів як обов'язковий перший крок або позиціонує гіпноз як заміну необхідних ліків чи психіатричного лікування, а не як доповнення до них.

Вимірювання ефективності та застосування методу на практиці

У дослідницьких умовах ефективність гіпнотерапії оцінюють за допомогою рандомізованих контрольованих досліджень з активними контрольними групами (а не порівнянь з «відсутністю лікування», що завищує видимий ефект), стандартизованих шкал гіпнабельності (наприклад, Стенфордської шкали) та об'єктивних фізіологічних і нейровізуалізаційних маркерів. У клінічній практиці прогрес відстежують за змінами симптомів — рівня тривожності, інтенсивності болю, частоти симптомів СПК — за допомогою стандартних опитувальників до і після курсу лікування.

Для тих, хто розглядає гіпнотерапію, варто пам'ятати кілька практичних орієнтирів:

• Обирайте фахівця з підтвердженою медичною або психологічною кваліфікацією та спеціалізованою сертифікацією з клінічного гіпнозу.
• Ставтеся до гіпнотерапії як до доповнення доказового лікування (КПТ, за потреби — медикаментозного), а не як до його заміни.
• Формуйте реалістичні очікування: найсильніші докази існують щодо болю, підготовки до процедур і СПК; для інших станів ефект часто помірний і залежить від поєднання з іншими методами.
• Стережіться будь-яких обіцянок «відновити» витіснені спогади й уникайте фахівців, які пропонують це як основний метод роботи.
• Дайте методу справедливий випробувальний період — типовий курс передбачає кілька сеансів, а не лише один.

Висновок

Сучасний науковий погляд на гіпноз суттєво відрізняється як від сценічного міфу про «керування чужою волею», так і від маркетингового образу «чарівної пігулки» від будь-якої психологічної проблеми. Гіпноз — це вимірюване, відтворюване психофізіологічне явище з визначеними нейронними кореляціями, а гіпнотерапія — це підтримане доказами, хоч і нерівномірно залежно від стану, психотерапевтичне знаряддя, найсильніше у контролі болю, підготовці до медичних процедур і лікуванні синдрому подразненого кишечника, і поки менш переконливе при тривожності, депресії чи подоланні шкідливих звичок. Розуміння цих меж — не привід відмовлятися від методу, а необхідна умова для його відповідального й безпечного застосування: гіпнотерапія працює найкраще, коли її застосовує кваліфікований фахівець як частину ширшого, доказового плану допомоги, а не як ізольований чудодійний засіб.

Зовнішні ресурси

• Elkins, G. R., Barabasz, A. F., Council, J. R., & Spiegel, D. (2015). Advancing Research and Practice: The Revised APA Division 30 Definition of Hypnosis. American Journal of Clinical Hypnosis — офіційне чинне визначення гіпнозу.
• Rosendahl, J., Alldredge, C. T., & Haddenhorst, A. (2024). Meta-analytic evidence on the efficacy of hypnosis for mental and somatic health issues: a 20-year perspective. Frontiers in Psychology — найповніший огляд доказової бази станом на середину 2020-х років.
• NCCIH (National Center for Complementary and Integrative Health), Hypnosis — офіційний огляд доказів для різних станів, написаний для широкої аудиторії.
• APA Monitor on Psychology (2024), Uncovering the new science of clinical hypnosis — популярний виклад сучасних нейронаукових досліджень гіпнозу.
• Jiang, H., White, M. P., Greicius, M. D., Waelde, L. C., & Spiegel, D. (2017). Brain Activity and Functional Connectivity Associated with Hypnosis. Cerebral Cortex — ключове нейровізуалізаційне дослідження Стенфордського університету.
• Barrett, D. (1992). Fantasizers and dissociaters: data on two distinct subgroups of deep trance subjects. Psychological Reports.

Питання для обговорення

• Чому дискусія «гіпноз як окремий стан свідомості проти гіпнозу як соціокогнітивного феномену» довго вважалася нерозв'язною — і що змінили дослідження з нейровізуалізації?
• Як би ви пояснили різницю між сценічним і клінічним гіпнозом людині, яка боїться «втратити контроль» під час сеансу?
• Чому докази ефективності гіпнотерапії суттєво сильніші для процедурного болю та СПК, ніж, скажімо, для відмови від куріння? Які методологічні фактори досліджень можуть це пояснювати?
• Чому практика «відновлення спогадів» під гіпнозом є ризикованою, навіть коли і терапевт, і пацієнт діють із добрими намірами?
• Як розуміння гіпнабельності як стійкої риси (а не «навички» чи «слабкості») може змінити те, як люди думають про власну реакцію на спроби гіпнозу?
• Чому важливо, щоб гіпнотерапію проводив фахівець із медичною чи психологічною освітою, а не просто сертифікований «гіпнотизер» без клінічної підготовки?
• Які етичні межі, на вашу думку, мають існувати для використання гіпнозу поза клінічним контекстом — наприклад, у розважальних шоу?

Словник термінів

Гіпнабельність — стійка індивідуальна риса, яка визначає, наскільки людина сприйнятлива до гіпнотичного навіювання; розподілена в популяції приблизно за нормальною кривою.

Гіпноз — за визначенням APA Division 30 (2015), стан свідомості, що передбачає сфокусовану увагу та знижене периферичне усвідомлення, який характеризується підвищеною здатністю реагувати на навіювання.

Гіпнотерапія — терапевтичне застосування гіпнозу для досягнення психологічних чи медичних цілей: зменшення тривожності, контролю болю, зміни поведінкових патернів тощо.

Гіпнотерапія, спрямована на роботу з кишечником (gut-directed hypnotherapy) — протокол гіпнотерапії, спеціально розроблений для зменшення симптомів синдрому подразненого кишечника за допомогою навіювань, спрямованих на регуляцію роботи кишечника.

Дисоціація — психологічний процес часткового або повного відокремлення певних психічних функцій (пам'яті, ідентичності, сприйняття) від решти свідомого досвіду.

Індукція — структурована процедура, яка допомагає людині перейти у стан зосередженої уваги й розслаблення на початку сеансу гіпнотерапії.

Мережа значущості (salience network) — мережа мозку, що відповідає за виявлення й пріоритизацію значущих внутрішніх і зовнішніх стимулів, зокрема потенційних загроз.

Мережа пасивного режиму роботи мозку (default mode network) — мережа ділянок мозку, активна у стані спокою та саморефлексії, зв'язність якої з префронтальною корою послаблюється під час глибокого гіпнозу.

Навіювання (сугестія) — комунікативний вплив, спрямований на зміну сприйняття, думок, емоцій чи поведінки без прямого раціонального переконання.

Регресія (вікова або в минулі життя) — суперечлива й наукою не підтверджена практика використання гіпнозу для «відновлення» ранніх або минулих спогадів; пов'язана з високим ризиком формування хибних спогадів.

Самогіпноз — техніка самостійного введення себе у стан зосередженої уваги й навіювання без присутності терапевта, якій навчають у рамках курсу гіпнотерапії.

Соціокогнітивна теорія гіпнозу — теоретичний підхід (Барбер, Спанос), згідно з яким гіпнотичні феномени пояснюються звичайними психологічними процесами — уявою, мотивацією, очікуванням і соціальною роллю, — а не особливим станом свідомості.

Теорія неодисоціації — теорія Ернеста Гілгарда, яка припускає, що гіпноз розщеплює потік свідомості на паралельні «канали» обробки інформації.

Хибний спогад — спогад про подію, якої або ніколи не було, або яка відбувалася інакше, який людина суб'єктивно переживає як достовірний.

Джерела та рекомендована література

• Elkins, G. R., Barabasz, A. F., Council, J. R., & Spiegel, D. Advancing Research and Practice: The Revised APA Division 30 Definition of Hypnosis. American Journal of Clinical Hypnosis, 57(4), 2015, 378–385.
• Rosendahl, J., Alldredge, C. T., & Haddenhorst, A. Meta-analytic evidence on the efficacy of hypnosis for mental and somatic health issues: a 20-year perspective. Frontiers in Psychology, 2024.
• Valentine, K. E., Milling, L. S., Clark, L. J., & Moriarty, C. L. The Efficacy of Hypnosis as a Treatment for Anxiety: A Meta-Analysis. International Journal of Clinical and Experimental Hypnosis, 67(3), 2019, 336–363.
• Jiang, H., White, M. P., Greicius, M. D., Waelde, L. C., & Spiegel, D. Brain Activity and Functional Connectivity Associated with Hypnosis. Cerebral Cortex, 27(8), 2017, 4083–4093.
• Hoeft, F., Gabrieli, J. D. E., Whitfield-Gabrieli, S., et al. Functional Brain Basis of Hypnotizability. Archives of General Psychiatry, 69(10), 2012, 1064–1072.
• Barrett, D. Fantasizers and dissociaters: data on two distinct subgroups of deep trance subjects. Psychological Reports, 71(3), 1992, 1011–1014.
• Kirsch, I. Response expectancy as a determinant of experience and behavior. American Psychologist, 40, 1985, 1189–1202.
• NCCIH (National Center for Complementary and Integrative Health). Hypnosis. U.S. National Institutes of Health, 2024.
• National Institute for Health and Care Excellence (NICE). Irritable Bowel Syndrome in Adults: Diagnosis and Management, updated guideline.